Кар'єра футболіста − непередбачувана. Можна прожити футбольне життя, так жодного разу й не спробувавши своїх сил на високому рівні, а можна заробити таку можливість уже на початку кар'єри, так сказати, авансом, як це трапилось із Артемом Кравцем. Появою в основному складі київського «Динамо» форвард завдячує Олегу Лужному, який випустив 18-річного юнака в матчі Ліги чемпіонів проти португальського «Спортинга».

Із появою біля тренерського штурвалу столичного клубу Юрія Сьоміна відбулися грандіозні зміни, завдяки яким свій шанс закріпитися в першій команді одержали молоді вихованці клубу. Краще всіх цією можливістю скористався саме Кравець.

− Артем, коли ви відчули себе дорослим? Чи не у той саме час, коли 13-річним хлопчиною прийняли рішення залишити рідний Дніпродзержинськ і переїхати до Києва?

− Напевно, так воно і є. Залишатися в Дніпродзержинську не було ніякого сенсу − місцева футбольна школа не забезпечувала подальшого зростання в професійному плані. Тому батько привіз мене в академію «Динамо». Але потрапити до неї вдалося не відразу. Потренувавшись декілька днів у групі Олександра Лисенка, я, за порадою наставника, на півроку перебрався до динамівської школі на Відрадному. Там функціонує друга команда академії. Ми домовилися: якщо я через шість місяців доведу своє право виступати за основний склад. Довелося наймати квартиру, переводитися до київської школи й уперто тренуватися. Та воно себе виправдало: за шість місяців пройшов відбір, а далі три роки вчився в динамівській академії, звідки й потрапив до «Динамо-2».

− Як пройшли випробування у великому чужому місті?

− Знаєте, у важкі для мене періоди іноді навіть виникало бажання зав’язати з футболом. Були моменти, коли через конфлікти з тренером ледве не залишив Київ. Олександр Лисенко − людина принципова, навіть жорстка. Проте зараз я розумію, наскільки Сан Санич був правий. Щиро вдячний йому за науку. А за те, що я залишився у футболі, треба дякувати батькові, котрий переконав мене не здаватися, а наполегливою працею доводити, що я гідний динамівської футболки.

− Ваш батько має відношення до футболу?

− Жодного. Він працює електриком на одному з дніпродзержинських заводів. Та це не заважає йому всім серцем любити гру мільйонів.

− Коли почали торувати футбольний шлях, із батьками не виникало непорозумінь?

− Ні, такого не було. Та й приводів до конфліктів я не давав − учився добре, все встигав. Тому батьки не забороняли мені займатися футболом.

− Зараз, напевно, коли ви стали професіоналом, мати й тато раді тому, що їхній син − футболіст...

− Загалом всі задоволені, але є певні хвилювання. Все-таки професія футболіста − дуже складна. І надалі мені доведеться багато працювати над собою, щоб досягти певних успіхів. Але труднощі не лякають, я готовий долати їх.

− Артем, перед тим, як потрапити до головної динамівської команди, ви пройшли всі сходинки клубної структури − академію, третю та другу команди. На ваш погляд, чи може «Динамо» добре грати у Європі за рахунок своїх вихованців, без засилля легіонерів?

− Зовсім без легіонерів у сучасному футболі не обійтися, але їхній рівень повинен набагато перевищувати рівень місцевих гравців, котрих, на мою думку, все-таки повинно бути більше. Повірте, для нас «Динамо» набагато більше, аніж просто назва − ми готові повністю віддавати себе клубу. Мені дуже подобалася ситуація у «Динамо-2», де команда була одним цілім − кожен був ладен відпрацювати за себе та за партнера, при цьому ніколи ніяких чвар у колективі не виникало.

− А хто ваші найкращі друзі?

− Найчастіше спілкуюся з випускниками академії, які зараз грають у «Динамо-2». Це Олександр Назарчук, Артем Кичак, Андрій Фартушняк. Стосунки в головній команді дуже доброзичливі, але у досвідчених футболістів своє коло, тому спілкуюся з ними нечасто, як і з легіонерами. Вистачає в мене і «нефутбольних» друзів, адже я в Києві вже п’ятий рік.

− А з ким легше грати − з однолітками чи зі старшими партнерами?

− З однолітками граєш як зі своїми друзями. Коли ж виступаєш у першій команді, відчувається майстерність товаришів по команді, і від цього ще більше хочеться тренуватися й удосконалювати свою гру, щоб згодом перевершити їх.

− Головний тренер «Динамо» Юрій Сьомін відводить вам на полі місце у нападі. Це ваше улюблене амплуа чи можете грати на інших позиціях?

− У юному віці грав і в атаці, й «під нападниками», а тренери юнацької збірної використовували мене на правому фланзі півзахисту. До речі, свій єдиний поки що Індивідуальний приз я здобув саме як найкращий хавбек торішнього Меморіалу Гранткіна. Та улюбленим залишається місце в лінії атаки. Там почуваю себе найбільш комфортно. Інша справа, що останнім часом реалізувати гольові моменти, які виникають у кожному матчі, ніяк не вдається. Вважаю, саме через це не можу закріпитися в основному складі команди.

− Над чим ще треба працювати форварду Кравцю?

− Потрібно краще орієнтуватися в штрафній, підвищувати майстерність у грі головою, особливо під час боротьби з захисниками. Наразі після тренувань прошу одного з помічників головного тренера Сергія Овчинникова допомогти мені − він робить подачі із флангів, а я тренуюся їх завершувати. Треба більше часу проводити в тренажерному залі. В академії міг набирати м'язову масу, але тренери не рекомендували − казали, що в юнацькому віці можна «забити» м’язи й тоді з'являться проблеми в роботі над технікою.

− Навчаючись в академії, напевно стежили за виступами «Динамо». Кого з футболістів ставили собі у приклад?

− Скажу лише про тих гравців, кого бачив на власні очі. Наприкінці 90-х це були Андрій Шевченко та Юрій Калитвинцев, потім − Валентин Белькевич. Не можу не згадати й Сергія Реброва. Він − справжній професіонал.

− Як ставитеся до критики?

− Критика властива будь-якому соціальному організму, яким є футбольний колектив. Дехто вважає, що вона допомагає нашій справі, інші − що заважає. На мою думку, якщо критика обґрунтована та лунає з вуст справжніх фахівців, до неї треба прислухатися.

− А чия думка для вас є найавторитетнішою?

− Перш за все − головного тренера й партнерів. Також прислухаюся до порад батька. А ось на критику зі сторінок газет та журналів намагаюся не звертати уваги − сьогодні вони у захваті від твоєї гри, а після декількох невдалих поєдинків ладні «розчавити».

− Прочитав, що одна з ваших мрій − вийти на поле у «синьо-жовтій» футболці національної збірної. Вона ледве не здійснилася…

− Звісно, дуже приємно, коли на твою гру звертає увагу наставник національної збірної. Тому дуже засмутився, коли зазнав травми буквально одразу ж після того, як Олексій Михайличенко викликав мене на товариський поєдинок із збірною Сербії. Проте в житті дотримуюся девізу: «Що б там не траплялося − все на краще». Мабуть, іще зарано дебютувати в головній команді країни, спочатку треба пограти за молодіжну збірну.

− У складі цієї команди ви можете дебютувати вже на турнірі пам’яті Валерія Лобановського. Які асоціації виникають при згадці про Лобановського?

− У київського «Динамо» з ім’ям Валерія Лобановского пов’язана ціла епоха успішних виступів, як на внутрішній арені, так і на європейській. Він назавжди залишиться в пам'яті всіх українців, не лише прихильників футболу. А значить − залишиться в історії. Зі свого боку, ми з партнерами намагатимемося зробити все, щоб почесний трофей Меморіалу залишився на батьківщині Метра − це буде найкращим вшануванням його пам’яті.